Марія Климчак, Чикаго.

Велика християнська родина українців саме у цей, благословенний Різдвом час, колядує та слухає різдвяні коляди. У їх змісті закодовано джерело духовності та світогляд українського народу. Зустрічаючись із нашими радіослухачами на "Українській Хвилі", ми намагаємося у святкових програмах пригадати старі колядки та щедрівки, познайомити із новими, і тим самим усі ми слухаючи, вливаємося у цю духовність, у цей світогляд, що викристалізувався під тисячолітнім творчим впливом Христової релігії.

В одній із передач прозвучала повстанська колядка "Сумний святий вечір". Особисто для мене, вона є надзвичайною і пам'ятною. Усі свят-вечори мого дитинства і юності відбувалися у дідовій хаті в найгарнішому селі на Львівщині із гордою назвою Романів. Майже у кожній родині ця коляда була головною після вечері. Чому? Я дізналася коли стала дорослою.

Село, з усіх боків оточене густими лісами, таїло довгими роками правду про партизанку. У романівських лісах приймали бойове хрещення сини і доньки Української Повстанської Армії, а з приходом більшовицької влади багатьох романівців повивозили у Воркуту, Тюмень і там, серед снігів та пустині, горіла свічечка українського свят-вечора. Коли ми, малі, своїми голосами виводили слова, дорослі витирали сльози...

Коляда "Сумний був святий вечір в сорок шостім році" по сьогоднішній день колядується селами Західної України. Колядуємо її і ми, розкидані по світах.

Її особливий настрій надихнув мене більше дізнатися про повстанські коляди, про пісенну творчість героїв національно-визвольної боротьби.

До лав УПА пішла уся національно-свідома молодь - студенти, гімназисти, священики, селяни. У лісі, де звично діяла Повстанська Армія, повстанці не забували про традиції свого народу- святкували і Різдво, і Великдень, молились разом з військовими капеланами за долю України. Якщо випадала нагода, то і до сільської церкви ходили. Великою мірою сприяла поєднанню християнства та українського націоналізму патріотична позиція найвизначнішого митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. Ще 27 березня 1930 року він схвалив до друку збірник "Молитви за рідний край і нарід та за полеглих у Визвольній війні". Видана у Жовкві книжечка швидко набула масового поширення і використовувалася українськими патріотами у виховній роботі саме з тими поколіннями, яке через десятиріччя склало основну частину повстанців ОУН та УПА. Прикладом може послужити текст молитви за волю українського народу, мотиви з якого доволі часто зустрічаються у повстанській пісенності:

«Всемогучий Боже і Творче світів, Ти створив небо і землю, і свобідних птахів, що любуються і радіють своєю волею і свободою, котра підлягає Твоїй Всемогучій Волі. Ти знаєш, Господи, що свобода - це найвищий скарб людини і народу, що всяка неволя є найстрашнішим терпінням.

Змилосердися ж, Господи, над українським народом, який терпить поневолення по широких землях своїх, зітри кривду й неправду, що неволить його, і дай йому, Предобрий, зажити вольним життям, щоби нікому не служив, окрім Тебе, і щоби свобідно прославляв ім'я Твоє. Амінь».

Наведений текст молитви виразно засвідчує як українські священики та монахи за схваленням митрополита Андрея Шептицького донесли його до розуму і сердець майже кожного галичанина та галичанки.

Колядки та щедрівки передавали своїм змістом неприховану радість, що після багаторічного очікування і праці створена і бореться власна збройна сила - Українська Повстанська Армія.

Одна з версій цієї ж колядки засвідчує велике моральне захоплення її творців рішенням керівництва ОУН та УПА призначити головнокомандувачем повстанських збройних сил відомого і заслуженого націоналіста Романа Шухевича - "Тараса Чупринку". Природно, що і в цьому випадку люди, перш за все, вдячні Ісусові Христові:

Та й інші твори цього жанру присвячувалися молитовним звертанням до Ісуса Христа за допомогою у священній, справедливій та благородній боротьбі з безбожними і жорстокими окупантами:

У наведеній вище колядці є слова "АКа помагає". "АК"- це Армія Крайова, польське підпільне антикомуністичне військо, яке на певний час уклало з УПА угоду про співпрацю в боротьбі проти московського імперіалізму та його найманців. При цьому не можна не наголосити, що наведений текст, окрім усього іншого, розкриває глибоке розуміння творцями колядки важливості порозуміння українських повстанців із незацикленими шовінізмом та експансіонізмом поляками у боротьбі проти спільного ворога.

У той же час із християнських позицій осуджується тих, які допомагають московським більшовикам утверджувати свою окупаційну владу на загарбаних українських землях, не усвідомлюючи, що це загрожує й самій Польщі.

Під "Керсонською Вкраїною" маються на увазі споконвічні українські етнографічні землі Закерзоння, які диктатор Сталін злочинно передав Польщі. А далі колядка оповідає:

Як і в пісні-молитві "Творче Всесвіту, Отче небесний", невідомі автори одного з найпоширеніших варіантів колядки з традиційним зачином "Нова радість стала", шанобливо згадують полеглих, а також просять Всевишнього щоб славився на Вкраїні провідник Бандера.

Нова радість стала

Яка не бувала -

Над полями України

Зірка ясна засіяла.

Браття українці,

Помолімся нині,

Щоб засяяв Тризуб злотий

По всій нашій Україні.

В неділю раненько

Сніжок натрясає

Мати з дітками з Сибіру

Батька виглядає.

-- Мамо, наша мамо,

Де наша родина?

-- Там під лісом, в чистім полі -

Висока могила.

Могили високі

Кровію политі -

В тих могилах - українські

Герої побиті.

Могили високі

На полях ширяють,

В тих могилах українські

Діти спочивають.

Прапор синьо-жовтий,-

Українське поле,

Вже не буде на Вкраїні комуни ніколи.

Просим Тебе, Царю,

В день Твого ангела

Щоб славився на Вкраїні

Провідник Бандера.

Істотних змін зазнала й відома колядка "Бог ся раждає", а її приспів навіть не потребує коментування:

Довгожданна воля. Тоді, коли змовкли останні гармати другої світової війни, вояки УПА продовжували зустрічати Різдво зі зброєю в руках. Незабутньою для мене є зустріч з колишнім вояком УПА Володимиром Тюном, псевдо "Блудний", який сьогодні проживає в передмісті Чикаго. Ройовий СБ "Блудний" із своїми побратимами в надрайоні "Верховина" та інших теренах охороняли лемківське населення спочатку від німців, а потім від більшовицьких і польських банд. Про ці події він згадує:

В.Т.-На Лемківщині 1944-1947 роки були важкими. Ми мусіли мати відкриті вуха і очі. Нікому з нас не хотілося вмирати, хоч смерть скосила багатьох. Села завмирали в очікуванні облав, про які ми встигали повідомляти населення. Проте цілі терени перетворювалися у величезні цвинтарища, у людей вигорали душі. Павлокома, Бахів, Берізці, Малковичі є свідками винищення українського населення польськими шовіністичними бандами. Під час надлюдських знущань над полоненими, вороги вибивали з них інформацію про місця знаходження криївок. Повстанці не втрачали надій своїми протидіями зупинити насильне вивезення українців з їх правічних земель. Стріляли по ворогові без мріяння, просувалися по теренах без звуку, гинули від куль облавників і зрадників. У листопаді 1946-го ми квартирували на краю ліса і я, як смеркло, зібрався перевірити чи нема в селі поляків. Зненацька попав у засідку. Наді мною свистіли кулі, я відступав з єдиною думкою не здатися ворогові...Розривною кулею зачепило мені руку, плече німіло, а коли знайшли мене санітари, я вже був втратив багато крові. Перев'язали рану і перевезли у "мертвий пункт", так називалися села, де не було поляків. Помістили в хаті господаря, який постарався щоб місцевий священик дістав трохи лікарства. Мій рятівник привіз з Горлиці криноліну, якою худобі рани промивали. Іншого не було, але це врятувало мені життя, як також опіка тих людей, які ризикували найбільше. Вони ділилися зі мною хлібом і теплом. Відрізаний від лісового життя хворобою і снігами, пробув я в селі майже до Різдва. Добирався до зимівки сотні "Бродича", щоби тут, над селом Чертіжне, на горі, з якої проглядалася західна Лемківщина, зустріти Різдво 1947 р. На свят-вечір помолилися ми біля ялинки, прикрашеної шишками і сіли до святої вечері. Не було дванадцяти страв, родини, але була віра і завзяття, була коляда, що єднала нашу повстанську родину. На прохання ройових і стрільців, командир дозволив на піти в село. У Чертіжному нас ждали. Ми ходили по селянських хатах, спільно колядували, віншували. Над ранок повернулися до табору. А на Різдво, 7 січня, пішли з колядою на Словаччину. Пряшівські лемки-українці з радістю зустріли нас, як своїх синів. Наші коляди піднесли людей на дусі, що ми разом тримаємося.

На Старий новий рік, 14 січня 1947 року, до сіл Ізби, Баниця й Чертіжне прибули три батальйони польського війська із спеціальними відділами. Коли польське військо наступного дня рушило в сторону нашого табору, командир вислав два рої їм на зустріч. Несподіваний вогонь повстанців примусив поляків відступити. Вони залишили на полі бою сімох убитих, ранених забрали з собою.

Наша частина цілий день пересувалася в напрямі лісів Свіржівської Магури. Заночували в снігу при палаючих вогнях. А зранку почули голоси ворога, що йшов по наших слідах.

Один рій здержував наступ, решту сотні відступала. Через годину, ворог знову нас наздоганяв. І знову один з роїв здержував наступ переважаючих сил польського війська. Відступаючи, ми провалювалися у сніги, які досягали одного метра, розгортали сніг руками і ногами. Командир наказав мінувати, пророблені нами в снігу стежки, якими легко просувалися вороги. Наші кулемети не втихали, вибухи мін заставили ворога відступити. Сотня УПА "Бродича" щасливо вийшла з облави. Ніхто з нас тоді не загинув, лишень кілька стрільців обморозили ноги і вуха. До весни ми вже не виходили з лісів, лише часто міняли постої."Нема нічого в світі більш гордого, ніж зі зброєю в руках, захищати свою націю і свою землю. Коли сідаємо до Святої Вечері, на кожному столі повинна стояти одна порожня тарілка для українського воїна, місце для тих, хто не пошкодували свого життя під Бродами, в Чорному Лісі, в повстанських рейдах, в лавах дивізії, в рядах УПА, - в рядах українського війська.

Сумний був святий вечір

В сорок шостім році:

По всій нашій Україні

Плач на кожнім кроці

Сіли до вечері

Мати з діточками

Замість мали вечеряти

Облились сльозами.

"Мамо де наш тато", -

Діти ся питають.

- Чому з нами не сідають,

- Чом не вечеряють.

"Тата вороги вбили,

Села попалили.

Ті прокляті яничари,

Руїни лишили".

Там далеко, далеко.

В далекій чужині,

Споминають святий вечір

В нашій славній Україні.

Мотив цієї колядки є близьким і рідним. Тут чітко окреслюються реалії святого вечора в роки збройної боротьби народу за власну самостійну соборну державу в ХХ столітті. Обставини сумного святкування Різдва Христового були досить тривалими в Україні. До років, зазначених у тексті, додавався щороку другий рік. За свят-вечірнім столом бракувало когось з родини - діда, батька, брата, сестри...Через розповідь матері передається маленьким дітям інформація про боротьбу батька за їх українську долю. Мати плекає колядкою національну свідомість, а крізь гірку сирітську сльозу свят-вечора, діти пізнавали правду і в їх усвідомлення, і в усвідомлення онуків, заслані на Сибір московськими зайдами батько, дідусь входили Героями. Їх переконання вони переймуть, їх вчинки наслідуватимуть. Сум і плач замість радості й веселості, підкреслюють увесь трагізм неволі. Якими сильними мусіли бути наші рідні, перейшовши через пекло війни, через усі полони.

"Нас везли. Куди? Ніхто не знав. Була зима, і на стінах неотоплених вагонів виднівся шар інею, - писав у своїх "Спогадах із совєтського полону" І.Г., стрілець 1.УД. Мороз дошкуляв болюче і я втягував голову чим раз дужче в комір куфайки і лаявся, чому така довга шия... Я вже думав, що скоро закостенію, і раптом поїзд встав. Почулися крики вартових, насичені твердим "фолькльором". Невже кінець? Скоро відчинили наш вагон, ми почали виходити та примощуватись один до одного вздовж рейок на снігу. День кінчався, мороз кріпшав. Вартові заметушилися і почали діло:разом з начальником ешелону, кульгавим майором, показуючи пальцем на кожного зосібна, числили натовп... Щоб не дивитись на них, я розглядав широку склисту смугу, під якою, безперечно, розливалася ріка, обіймаючи двома скутими рукавами острівець, що кінчиком темнів і губився за поволокою жовтих, старих домів. «Київ...Київ,» - шептали німці, так тихо, що резонанс набирав пристрасної, чи може болючої закраски. «Київ,» - дзвеніло мені у вухах і доводило мене врешті до свідомости. В мені щось зривалося і проходило ледве чутним, та все-таки виразним ревом: твоя мрія сповнилась - врешті маєш нагоду бачити столицю предків... О, ти, обідраний і нужденний!

Вартові скінчили перевірку і колона рушила примерзлим кроком у сторону міста. На розі кладовища, при самій дорозі стояла малюсінька халупка. Напевно грабаря. Відтіль блимало світло. Не було важко відгадати: у хаті світили свічкою. І справді, порівнявшись з вікном, можна було побачити на столі свічку, та дві, повернені спиною до вікна, згорблені постаті. Дідусь і бабуся стояли майже нерухомо, впившись очима не то в святі образи, не то в причепурений сніп пшениці, якого тінь майстерно падала на стіну, - вони молилися за мертвих, а може й за живих.

Ми з солдатом, який йшов біля мене мимохіть зупинилися, захоплені цією картиною та він тут же спохватився, відрухомо штовхнув мене в бік автоматом і гукнув: «Ну, йди, борше,» - таким відомим мені жаргоном, що дуже характерний для мого рідного містечка з Підкарпаття.

- Земляче!- Вирвалося в мене, але на щастя звук на кінці горлянки перемінився в незрозуміле шарудіння. Адже ж півтора року я прокидався німцем, що звичайно "не розуміє" української мови. Наші очі зустрілися. Мій зір напевно не таїв у собі ні крихітки злоби, бо солдат зніяковів і зам'явся, він переступав з ноги на ногу, розтираючи нервово чоло. Мені стало жаль його.

- Свят-Вечір! - несподівано витиснулося в мене з грудей, і я одноразово кивнув головою в бік вікна.

- Так! - дрижачи відповів він, і відійшов від мене скорим кроком, побачивши недалеко майора. В мені зроджувався страх, що все зростав і дужчав за мороз і холод. Проте, я був радий, що віднайшов тут людину, яка не менше мене страждала..."Якою ж вона мала бути страшною та мука зустрічі двох, розділених війною братів. Такою була свят-вечірня правда. Вони зустрілися на довгій дорозі до рідного Вифлеєму.

Які тільки випробовувааня не посилала їм доля, вижили. Згодом у таборі полонених в Ріміні (Італія) колишній вояк В. Сірський напише:

З високих синяво-мрійних скель, що від віків сторожать Сан-Маріно, непомітно наближався до табору, крався через густі дроти прожекторів, убраний в шати кучерявих сніжинок, таємний, незбагнутий Свят-Вечір. В сніжному сумерку, виструнченими рядами, тягнулись у нескінченість сотні шатер. Таємну тишу глушить вечірній сурмач. Мрійливі очі десяти тисяч вояків звертаються на схід, поважніють змарнілі лиця. Завмерли, закаменіли стрункі ряди, вдивившись у синю даль... Хвилина, дві... з грудей несподівано громом буревієм виривається могутнє " Бог Предвічний народився." Диким чвалом переганяються думки. В цей Свят-Вечір мати моя на згарищах рідної хати зорю зоритиме та зернята куті, таємно, щоб ворог не бачив, скриє в попелищах для своїх синів, які зі зброєю в руках колядують на шляхах Будуччини. В батьківське волосся ще рясніше вплететься срібна ткань. Десь у карпатських лісах, при ватрі, сушитимуть замерзлі шинелі сестри-партизанки. Замість свічок на ялинці, пожежі рідних стріх вогненними язиками скакатимуть по Молочній дорозі...Прокидаюся з глибокої задуми. Душа непомітно очищується від злободенних дум. Об італійське небо вдаряє могутній спів коляди:

"Верни волю, верни славу нашій неньці Україні!"

У цей час радіє не лише земля, а як дізнаємося з Біблії, уся Вселенна.

І приходить прозріння, усвідомлення, що ніхто не може бути окремо щасливим, якщо весь народ у неволі. Актуалізується відома ще з давніх часів істина: для справжнього щастя людині потрібна щаслива батьківщина.

Сині кучугури, пролягли хуртечі

І на землю грішну - опустився вечір

Опустився тихо, щоб оголосити

Як у Вифлеємі - народивсь Спаситель

А в криївці вогко, ні куті, ні сіна

А в селі Святвечір, ждуть, напевне, сина

Вийшов із криївки, тишина довкола

Лише кріс з морозом у долоні коле

Тільки не в цей вечір, вирішив повстанець

І намерзлу зброю - в схованці зоставив

А мороз гарцює і рипить дорога

А у небі зорі величають Бога

І нарешті хвіртка, а за нею хата

Відчиняє двері: "Із Різдвом вас, тату!"

Ще хотів спитати, де старенька мати

Як з кутків на нього - штири автомати

Підійшов до сина батько й тихо мовив

Вибач що так сталось. Із Різдвом Христовим!

Героїчні і болючі сторінки трагедії нашого народу стають відомі лише тепер. І неможливо підрахувати - скільки безневинно постраждалих, знедолених, закатованих, розкиданих по білому світу борців? Слова, написані безіменним автором, примушують ритмічніше битися в грудях серце. Більшість з них не дочекались вільної України, за яку героїчно боролись. Вони незнаними тихо сплять вічним сном у глибоких могилах на сільських цвинтарях, по лісах, у вічних мерзлотах дикої і ворожої півночі. Народна повстанська колядка - це усний поетичний шедевр періоду збройної національно-визвольної боротьби. Вона полонила серця мільйонів слухачів.

Цього року, як і минулими, знову на Різдво ми розділені морями і океанами з Україною. Телефонним дзвінком вас повідомлять про прихід колядників з проханням прийняти і бути жертовними на свою церкву. Вже відлунали колядки у школах українознавства, готуються до виступів церковні хори, на які все менше і менше збирається слухачів. Де-не-де побачимо вертеп. І ще поб'є рекорди відвідуваність святкових богослужінь на Різдво. Все начебто в порядку..., але щось майже невідчутно змінюється в наших душах. Чому, переїхавши на чужину, ми залишаємо в минулому Різдво дитинства?

Адже тоді, в 70-80-их роках, ми, юні мешканці Галичини, "просто рвалися" поїхати до села на Різдво. Навіть, коли партійно-ідеологічний контроль відстежував студентів-колядників, було бажання попри всякі штучно створювані перешкоди таки "вставити" режим і відірватися "по повній програмі" назло "москалям". Колядки переймалися дітьми і молоддю переважно з голосу (пам'яті) - рідко у кого збереглася старенька довоєнна "кантичка" (збірник текстів колядок). Старші ревно пильнували, щоб молодь колядувала. Тому ще навіть покоління, народжене у 70-ті роки, й досі є носієм цієї усної традиції. Чи буде ця традиція жити у нашому новітньому емігрантському середовищі? Залежатиме від нас. Сьогодні можемо констатувати, що на жаль, свята відбуваються за однаковим сценарієм, головним дійством якого є застілля, і слухаються нами бездарно спотворені коляди у стилі найпримітивнішого фолк-року. Все просто і зручно, увімкнули телевізор і через інтернет споглядаємо українські телепрограми, які в найгіршому совєтському стилі перетворюють Різдво у продовження так званих Новорічних свят. Не здивуємося появі Діда Мороза і Снігуроньки на вулицях українського села, бо ж самі впроваджуємо їх "за звичкою" у новорічні чикагські вечірки. А може пора цих героїв депортувати за місцем народження, у Сибір, на Гулаги? Не минуло ще багато часу від приїзду до Америки, а ми вже уподібнені до тих, хто байдуже проходить попри шопку біля храму, хоч є правда і в тому, що її присутність біля багатьох будинків просто втратила сакральність.

Різдво на чужині - новітня форма відродження його у собі через коляду, навернення себе до таїнства, чарів, священнодійства різдвяного обряду. Вслухаймося в коляду, колядуймо з Україною.

Гей, по всьому світу нова радість стала:

(2) Ще не вмерла Україна,

Воля й слава не пропала

Не забули браття, ми страшну годину,

(2) Як душили душогуби

Нашу неньку Україну.

В кайдани кували, по тюрмах саджали,

(2)Тисячами люд невинний

В сиру землю закопали.

Скрізь руїни й сльози, сум і жаль, і туга:

(2)Отакі сліди лишали

Нам московськії катюги.

Всі надії нині лиш на тебе, Боже,

(2) Що державу збудувати

Україні допоможе.

Щоб тебе славити і Тобі служити.

(2) Від усяких супостатів

Твою віру боронити.

Нова радість стала, яка не бувала:

(2) Ще не вмерла Україна,

Воля й слава не пропала.

(* у підготовці матеріалу використано статті Г. Дем'яна "Християнська тематика в повстанських піснях" та Євгена Луньо "Повстанська колядка", Народознавчі зошити, 1-2, 2003, Вісті Братства кол. вояків 1УД УНА, Ч.1-2, 1953, листівки з архіву Українського Національного Музею в Чикаго)